|
За останні дванадцять років, на думку дослідників, фактично не сталося істотних зрушень в уявленнях українських і зарубіжних істориків про стан української історичної науки новітньої доби. Він і далі переважно визначається як кризовий. Ця криза протягом усього досліджуваного періоду пов'язується з низькою фаховою підготовкою багатьох істориків, пануванням емпіричних, описових досліджень, погіршенням якості джерельних видань, браком сучасної парадигми української історії, яка б дала змогу вийти на сучасні рівні й стандарти наукового опрацювання.
Складовою методологічного простору сучасної історичної науки є історіографічні дослідження. У цій сфері важливим науковим завданням залишається розробка таких проблем українського історіографічного процесу, як становлення наукових шкіл та ідейних напрямів в історичній
науці, форм та механізмів інституалізації національної історичної науки, її теоретичних засад та ідейних впливів, яких вона зазнає.
За сучасних умов суспільно-політичного життя України стан науки і культури вивчення української історіографії набуває світоглядного змісту; українська історіографія виконує не лише наукові, гносеологічні функції, а й соціокультурні, виступає засобом формування національної свідомості.
Українська історіографія пройшла шлях від маргінальної структури в межах російської та польської науки до національної історичної науки, її становлення протягом доби незалежності України вже теж має свою історію. Певною мірою віхами на цьому останньому відтинку стали: постановка питання про саме існування української історичної науки [3], 1991-1992 роки,
коли в Інституті історії України НАН України не вийшло друком жодного колективного видання [6], і відзначення Національною премією України ім.
Т. Шевченка 15-томного компендіуму "Україна крізь віки" (К., 1998-1999). Це знайшло відображення в дослідженнях і публікаціях, які започаткували обговорення особливостей сучасної у
|
На уровень вверх
Купить